Просматривая "Мои документы" старого компьютера обнаружил информацию, подготовленную для участия в университетском конкурсе "Мое место в жизни Запорожья".
Безусловно, ветра в голове 10 лет назад было еще много, но временами и путные мысли проскальзывают.
Вспомнил, к слову, что за это мне, даже без конкурса, дали билет на концерт группы "Отпетые мошенники" в ДС "Юность", по случаю юбилея ЗГУ. Юбилеев же в тот день и так хватало. У нас в группе - двое именинников. Отметили так, что нам затем будущий экс-губернатор Запорожской области Александр Старух "догани" на деканатской доске вывесил. А "Отпетые мошенники" приехали лишь неделю спустя.
Віктор Сосницький
студент IV курсу історичного факультету ЗДУ.
Із досьє:
Сосницький Віктор Леонідович, народився 28 травня 1980 р. в селі Кокшаровка, Чугуєвського р-ну Приморського краю РФ у сім’ї військовослужбовця. До чотирнадцяти років жив у військових містечках, які розташовані не менш ніж за двадцять кілометрів від найближчого населеного пункту. Тому їздити до школи мені не довелося хіба-що на гелікоптерах. За десятирічну кар’єру учня навчався аж у чотирьох школах (у трьох містах нашої держави). У 1997 році поступив до історичного факультету ЗДУ.
Мені лише двадцять років, тому про моє видатне місце у житті Запоріжжя говорити поки-що зарано. Хоча вже зараз наче і не пасу задніх у цьому процесі.
Моє місце в житті ЗДУ
Першокурсники як то кажуть просто “знахідка для шпигуна”, тільки у ролі “шпигуна” виступають фізруки, бо їм просто необхідні люди для участі у різноманітних змаганнях. Тому я і побігав вдосталь, і в баскетбол, в настільний теніс та в волейбол пограв.
Ще з дитинства мені подобався футбол. З п’ятирічного віку я стояв у воротах коли грали солдати (іноді бігав у захисті), а коли грав зі своїми однолітками – то тільки в атаці. Тому разом з двома однокурсниками і почав грати в команді тодішніх третьокурсників “Борусія”. Програвали ми тоді кому завгодно і після першого кола чемпіонату ЗДУ ми були на останньому місці. А коли з’явилася можливість заявити свою команду – ми впіймали шанс. Почали тренуватися. Було всяке: і грязюку місили, і сніг.
А на другому курсі команда під оригінальною назвою “Камчатка” (чому саме така назва у команди можна було прочитати у одному із номерів газети “Університет”) впритул приблизилася до грандів футзалу ЗДУ. А до фінальної четвірки наша команда не потрапила лише завдяки гіршої різниці забитих та пропущених м’ячів у особистих зустрічах з командою, яка посіла друге місце в нашій групі, а потім стала чемпіоном університету. Оскільки команда, яка посіла перше місце в нашій групі - “Педагог”, а потім фактично стала чемпіоном університету (в цій грали переважно викладачі факультету фізвиховання, серед яких були головні тренери трьох футзальних команд: Гусєв, Арестенко, Шалфєєв… Двоє останніх взагалі майстри спорту та перші чемпіони України по міні-футболу), як потім з’ясувалося - грала “поза конкурсом”. Тому можна зробити такий висновок, що нашу команду тоді просто “кинули”.
А ще на другому курсі був автором чемпіонату історичного факультету з міні-футболу, під слоганом “Історики проти наркоманії, алкоголізму та тютюнопаління”. І було дуже приємно бачити, коли хлопці замість того, щоб після занять випити пива, почали тренуватися – щоб перемогти “Камчатку”.
На третьому курсі над цією проблемою почали думати усі команди чемпіонату ЗДУ. І коли юристи зіграли з нами внічию, то довго про це всім розповідали. Хоча вже у тій грі було видно, що наша команда вже підчепила “зіркову хворобу”. Тому ми з “тріском” провалили Кубок Феміди , який пройшов у квітні 2000 року. Після чого команда трохи “впала з небес”, посівши перше місце в своїй групі чемпіонату університету.
Так “Камчатка” вперше потрапила до фінальної четвірки чемпіонату ЗДУ. Перемогли менеджерів, потім юристів (перемоги над цими командами також здобула і команда фізиків). Словом, матч між нашими командами фактично був фінальним. “Камчатка” у першому таймі переграла суперників в усіх компонентах гри, а другий тайм цієї гри вкотре засвідчив, що команда “зірка” майже завжди перемагає команду “зірок”.
У підсумку, наша команда посіла друге місце в чемпіонаті ЗДУ з міні-футболу. Також майже вся збірна історичного факультету з волейболу, що фінішувала третьою, фактично складалася з “камчатців” (окрім автора цих рядків, це Роман Прядун, Віктор Філас, Андрій Гамов та Віктор Гордєвський). Ці результати були здобуті на голому ентузіазмі. Адже для нас не наймають тренерів, не купують форму (іноді взагалі немає м’яча) та не звільнюють з занять для підготовки до змагань, як це робиться для команд з аеробіки та КВН.
Напевно, це пов’язано з тим, що на майданчик під відкрити повітрям ніхто не буде купувати квитки за три гривні, як це робиться (хоча і в добровільно-примусовій формі) напередодні змагань з аеробіки.
Хоча й під час вирішальних матчів з футболу у спорткомплексі ЗДУ яблуку ніде впасти. А керівництво ЗДУ все-одно не виділяє хоча б 7 – 8 годин на тиждень у спорткомплексі, щоб студенти не підіймали пилюку чи місили грязюку на вулиці, а грали в залі. А вже кілька років офіційна назва міні-футболу – футзал.
Гадаю, якщо б фортуна була на нашому боці – зуміли б стати чемпіонами університету з волейболу. Але ми й так зробили подвиг, оскільки майже всі гравці нашої команди востаннє грали в волейбол рік тому. Звісно ж, під час першості ЗДУ. І з цього можна зробити висновки: для того, щоб досягти перемоги, ми повинні були мов кенгуру пригати за кожним м’ячем, який перелітав на нашу половину поля. Перемогли фізвосп, фізиків, математиків (це із сильних команд). Але (хоча лише в овер-таймі) програли юристам, якотрі і стали чемпіонами університету. Однак до цього вони понад місяць тренувалися в залі.
Хоча чемпіонат з міні-футболу програли з власних помилок.
Найголовніший висновок. “Камчатку” вже ставлять собі за приклад представники різних факультетів, тренуючись, щоб вийти на той же рівень гри, що демонструє наша команда. А це, на мій погляд, найголовніше. Адже, при всіх розмовах, спорт – це здоров’я.
Моє місце в житті регіону
Починаючи з жовтня 1999 р. матеріали за моїм підписом виходять до друку у газеті Запорізької міської ради “Запорозька Січ”.
Журналістська кар’єра розпочалася доволі випадково. Одного дня після комп’ютерної гри “FIFA-99”, вирішив спрогнозувати майбутній футбольний матч між збірними Росії та України. Через певний проміжок часу мені запропонували надсилати матеріали до газети на постійній основі. А влітку, майже місяць, довелося бути одним з трьох кореспондентів, що працювали в газеті.
Перше інтерв’ю брав у чемпіона світу серед професіоналів у ваговій категорії до 88 кілограмів з вовінам-в’єтводао Максима Вершини. Відверто кажучи, приємно було поспілкуватися з людиною, котра на ринзі не залишила б жодного шансу всесвітньо відомим Ван-Даму чи Сталлоне.
Варто наголосити на тому, що доки Максим не знайшов собі спонсора, то вимушений був після тренувань працювати, щоб назбирати коштів для змагань.
Після того ж, як написав про те, що вже вісім місяців з Києва не забирають легкоатлетичне покриття, безкоштовно виділене для легкоатлетичного манежу “Запоріжсталі”, до головного редактора зателефонував тодішній заступник міського голови Володимир Кияниця і сказав: “Навіщо було про це писати”. Хоча все це заявив тодішній губернатор Володимир Куратченко. Тоді деякі журналісти мене поздоровили, сказавши: “Якщо на тебе жаліється влада, то ти вже досяг перших успіхів у роботі”.
Однак, на мій погляд, успіхів на той час досягти вдалося під час журналістського Різдвяного турніру пам’яті Олександра Кузнєцова, який закінчився перемогою “Хортицької Січі”. А також в Кубку ВОДС “Злагода” серед працівників мас-медіа, котрий виборола “Запорозька Січ”.
Справжні ж успіхи в журналістиці розпочали приходити до мене навесні, коли написав про те, що під питанням знаходиться виїзд археологічної експедиції Запорізького краєзнавчого музею. Власне тоді і зіткнувся з тим, яке відношення з боку держави до науки та культури в цілому. Адже за державними мірками, ті гроші, які були потрібні археологам – це копійки, котрих не давали. Тоді як на закордонних аукціонах скуповують українські культурні цінності, знайденими так званими чорними археологами. В яких, звісно ж, що все є для розкопок.
Наостанок про найголовніший мій внесок до культурного життя регіону. Одного літнього дня мені дали завдання написати про Василівський історико-архітектурний музей-заповідник “Садиба Попова”. Поїхав до Василівки, знайшов ту “садибу”. Пишу слово садиба у лапках, оскільки це не садиба, а одна назва або руїни. Майже всі архітектурні пам’ятки (збудовані у різноманітних стилях) музею знаходяться в аварійному стані. Колись була там обсерваторія, метеостанція, етнографічні кімнати 15-ти країн світу й безліч інших культурних цінностей (велика колекція зброї, картини, книги).
У свій час на це витрачено понад 1,5 млн. рублів, що за теперішнім курсом, як мінімум кілька мільйонів доларів. І можна задати питання: “А навіщо це було зроблено?”. Напевно не для того, щоб майже через сто років на місці цього дива були тільки руїни, а іноземці просто сміялися з нас, називаючи дикими людьми.
Про це та про багато інших речей, я і написав у своїй статті “Как замок дожил от старых времен до диких”. А через кілька тижнів до редакції надійшов лист від начальника управління культури Запорізької облдержадміністрації Володимира Котова, в якому він зазначив, що розробляється програма, щодо реставрації “Садиби Попова” вже найближчим часом.
Хоча в мене дуже великі сумніви, що на реставрацію “Садиби Попова” найближчим часом виділять необхідні кошти.
Утім, мені лише двадцять років, тому про внесок до культурного життя казати поки що зарано.
студент IV курсу історичного факультету ЗДУ.
Із досьє:
Сосницький Віктор Леонідович, народився 28 травня 1980 р. в селі Кокшаровка, Чугуєвського р-ну Приморського краю РФ у сім’ї військовослужбовця. До чотирнадцяти років жив у військових містечках, які розташовані не менш ніж за двадцять кілометрів від найближчого населеного пункту. Тому їздити до школи мені не довелося хіба-що на гелікоптерах. За десятирічну кар’єру учня навчався аж у чотирьох школах (у трьох містах нашої держави). У 1997 році поступив до історичного факультету ЗДУ.
Мені лише двадцять років, тому про моє видатне місце у житті Запоріжжя говорити поки-що зарано. Хоча вже зараз наче і не пасу задніх у цьому процесі.
Моє місце в житті ЗДУ
Першокурсники як то кажуть просто “знахідка для шпигуна”, тільки у ролі “шпигуна” виступають фізруки, бо їм просто необхідні люди для участі у різноманітних змаганнях. Тому я і побігав вдосталь, і в баскетбол, в настільний теніс та в волейбол пограв.
Ще з дитинства мені подобався футбол. З п’ятирічного віку я стояв у воротах коли грали солдати (іноді бігав у захисті), а коли грав зі своїми однолітками – то тільки в атаці. Тому разом з двома однокурсниками і почав грати в команді тодішніх третьокурсників “Борусія”. Програвали ми тоді кому завгодно і після першого кола чемпіонату ЗДУ ми були на останньому місці. А коли з’явилася можливість заявити свою команду – ми впіймали шанс. Почали тренуватися. Було всяке: і грязюку місили, і сніг.
А на другому курсі команда під оригінальною назвою “Камчатка” (чому саме така назва у команди можна було прочитати у одному із номерів газети “Університет”) впритул приблизилася до грандів футзалу ЗДУ. А до фінальної четвірки наша команда не потрапила лише завдяки гіршої різниці забитих та пропущених м’ячів у особистих зустрічах з командою, яка посіла друге місце в нашій групі, а потім стала чемпіоном університету. Оскільки команда, яка посіла перше місце в нашій групі - “Педагог”, а потім фактично стала чемпіоном університету (в цій грали переважно викладачі факультету фізвиховання, серед яких були головні тренери трьох футзальних команд: Гусєв, Арестенко, Шалфєєв… Двоє останніх взагалі майстри спорту та перші чемпіони України по міні-футболу), як потім з’ясувалося - грала “поза конкурсом”. Тому можна зробити такий висновок, що нашу команду тоді просто “кинули”.
А ще на другому курсі був автором чемпіонату історичного факультету з міні-футболу, під слоганом “Історики проти наркоманії, алкоголізму та тютюнопаління”. І було дуже приємно бачити, коли хлопці замість того, щоб після занять випити пива, почали тренуватися – щоб перемогти “Камчатку”.
На третьому курсі над цією проблемою почали думати усі команди чемпіонату ЗДУ. І коли юристи зіграли з нами внічию, то довго про це всім розповідали. Хоча вже у тій грі було видно, що наша команда вже підчепила “зіркову хворобу”. Тому ми з “тріском” провалили Кубок Феміди , який пройшов у квітні 2000 року. Після чого команда трохи “впала з небес”, посівши перше місце в своїй групі чемпіонату університету.
Так “Камчатка” вперше потрапила до фінальної четвірки чемпіонату ЗДУ. Перемогли менеджерів, потім юристів (перемоги над цими командами також здобула і команда фізиків). Словом, матч між нашими командами фактично був фінальним. “Камчатка” у першому таймі переграла суперників в усіх компонентах гри, а другий тайм цієї гри вкотре засвідчив, що команда “зірка” майже завжди перемагає команду “зірок”.
У підсумку, наша команда посіла друге місце в чемпіонаті ЗДУ з міні-футболу. Також майже вся збірна історичного факультету з волейболу, що фінішувала третьою, фактично складалася з “камчатців” (окрім автора цих рядків, це Роман Прядун, Віктор Філас, Андрій Гамов та Віктор Гордєвський). Ці результати були здобуті на голому ентузіазмі. Адже для нас не наймають тренерів, не купують форму (іноді взагалі немає м’яча) та не звільнюють з занять для підготовки до змагань, як це робиться для команд з аеробіки та КВН.
Напевно, це пов’язано з тим, що на майданчик під відкрити повітрям ніхто не буде купувати квитки за три гривні, як це робиться (хоча і в добровільно-примусовій формі) напередодні змагань з аеробіки.
Хоча й під час вирішальних матчів з футболу у спорткомплексі ЗДУ яблуку ніде впасти. А керівництво ЗДУ все-одно не виділяє хоча б 7 – 8 годин на тиждень у спорткомплексі, щоб студенти не підіймали пилюку чи місили грязюку на вулиці, а грали в залі. А вже кілька років офіційна назва міні-футболу – футзал.
Гадаю, якщо б фортуна була на нашому боці – зуміли б стати чемпіонами університету з волейболу. Але ми й так зробили подвиг, оскільки майже всі гравці нашої команди востаннє грали в волейбол рік тому. Звісно ж, під час першості ЗДУ. І з цього можна зробити висновки: для того, щоб досягти перемоги, ми повинні були мов кенгуру пригати за кожним м’ячем, який перелітав на нашу половину поля. Перемогли фізвосп, фізиків, математиків (це із сильних команд). Але (хоча лише в овер-таймі) програли юристам, якотрі і стали чемпіонами університету. Однак до цього вони понад місяць тренувалися в залі.
Хоча чемпіонат з міні-футболу програли з власних помилок.
Найголовніший висновок. “Камчатку” вже ставлять собі за приклад представники різних факультетів, тренуючись, щоб вийти на той же рівень гри, що демонструє наша команда. А це, на мій погляд, найголовніше. Адже, при всіх розмовах, спорт – це здоров’я.
Моє місце в житті регіону
Починаючи з жовтня 1999 р. матеріали за моїм підписом виходять до друку у газеті Запорізької міської ради “Запорозька Січ”.
Журналістська кар’єра розпочалася доволі випадково. Одного дня після комп’ютерної гри “FIFA-99”, вирішив спрогнозувати майбутній футбольний матч між збірними Росії та України. Через певний проміжок часу мені запропонували надсилати матеріали до газети на постійній основі. А влітку, майже місяць, довелося бути одним з трьох кореспондентів, що працювали в газеті.
Перше інтерв’ю брав у чемпіона світу серед професіоналів у ваговій категорії до 88 кілограмів з вовінам-в’єтводао Максима Вершини. Відверто кажучи, приємно було поспілкуватися з людиною, котра на ринзі не залишила б жодного шансу всесвітньо відомим Ван-Даму чи Сталлоне.
Варто наголосити на тому, що доки Максим не знайшов собі спонсора, то вимушений був після тренувань працювати, щоб назбирати коштів для змагань.
Після того ж, як написав про те, що вже вісім місяців з Києва не забирають легкоатлетичне покриття, безкоштовно виділене для легкоатлетичного манежу “Запоріжсталі”, до головного редактора зателефонував тодішній заступник міського голови Володимир Кияниця і сказав: “Навіщо було про це писати”. Хоча все це заявив тодішній губернатор Володимир Куратченко. Тоді деякі журналісти мене поздоровили, сказавши: “Якщо на тебе жаліється влада, то ти вже досяг перших успіхів у роботі”.
Однак, на мій погляд, успіхів на той час досягти вдалося під час журналістського Різдвяного турніру пам’яті Олександра Кузнєцова, який закінчився перемогою “Хортицької Січі”. А також в Кубку ВОДС “Злагода” серед працівників мас-медіа, котрий виборола “Запорозька Січ”.
Справжні ж успіхи в журналістиці розпочали приходити до мене навесні, коли написав про те, що під питанням знаходиться виїзд археологічної експедиції Запорізького краєзнавчого музею. Власне тоді і зіткнувся з тим, яке відношення з боку держави до науки та культури в цілому. Адже за державними мірками, ті гроші, які були потрібні археологам – це копійки, котрих не давали. Тоді як на закордонних аукціонах скуповують українські культурні цінності, знайденими так званими чорними археологами. В яких, звісно ж, що все є для розкопок.
Наостанок про найголовніший мій внесок до культурного життя регіону. Одного літнього дня мені дали завдання написати про Василівський історико-архітектурний музей-заповідник “Садиба Попова”. Поїхав до Василівки, знайшов ту “садибу”. Пишу слово садиба у лапках, оскільки це не садиба, а одна назва або руїни. Майже всі архітектурні пам’ятки (збудовані у різноманітних стилях) музею знаходяться в аварійному стані. Колись була там обсерваторія, метеостанція, етнографічні кімнати 15-ти країн світу й безліч інших культурних цінностей (велика колекція зброї, картини, книги).
У свій час на це витрачено понад 1,5 млн. рублів, що за теперішнім курсом, як мінімум кілька мільйонів доларів. І можна задати питання: “А навіщо це було зроблено?”. Напевно не для того, щоб майже через сто років на місці цього дива були тільки руїни, а іноземці просто сміялися з нас, називаючи дикими людьми.
Про це та про багато інших речей, я і написав у своїй статті “Как замок дожил от старых времен до диких”. А через кілька тижнів до редакції надійшов лист від начальника управління культури Запорізької облдержадміністрації Володимира Котова, в якому він зазначив, що розробляється програма, щодо реставрації “Садиби Попова” вже найближчим часом.
Хоча в мене дуже великі сумніви, що на реставрацію “Садиби Попова” найближчим часом виділять необхідні кошти.
Утім, мені лише двадцять років, тому про внесок до культурного життя казати поки що зарано.
Комментариев нет:
Отправить комментарий